Как научить ребенка делать домашнее задание самостоятельно? — сторінка 6

Після виконання завдання разом з ним розберіть, причому бажано, щоб він сам подивився: чи правильно зроблено, в чому помилки. Тобто потихеньку формувати вміння самостійно оцінювати результат, самому себе перевіряти. Якщо побачить навіть одну помилку - можна похвалити, порадіти разом з ним.



А одяг він сам хоч трохи вибирає, який саме одягати? Якщо ні, то спробуйте з вечора готувати комплект одягу, і дайте йому можливість спочатку вибрати одну з двох футболок, наприклад. А вранці, якщо закомизиться, то можна буде нагадати, що він сам вибрав. Або ж прямо вранці вибрати теж одну з двох речей, але тут є ризик, що він "з'їде з теми", і скаже, що взагалі сад не хоче. Якщо починає бігати - спокійно повторювати, наприклад, що ввечері ви з ним побігаєте та половите (тільки обіцянку треба виконати буде), але вранці час не для ігор. Можливо, треба буде повторювати досить довго, але тут головне, щоб він відчув, що мама не ведеться на його біганину. Тобто загальний принцип - такий собі принцип катка, поступово і повільно, але дитину в потрібне русло потихеньку направляти, щоб у нього чітко закріпилися відповідні правила. Знову ж таки, поговорити з ним в принципі (не вранці, а в спокійній обстановці), що в сад ходити треба. Якщо не хоче взагалі - запитати, а що він пропонує? Сидіти вдома самому? Чи мама з ним сидітиме, тоді не зможе заробити гроші, і він же самий не отримає свої улюблені ласощі, чи ходитиме у одних трусах, бо на одяг грошей не буде? Діти досить розумні, як правило, щоб такі речі зрозуміти. Можливо, не з першого разу, але зрозуміють. І якщо вже домовились в принципі, що в сад він таки ходить, то вранці знову ж таки нагадати, що ви ж з ним наче домовлялися, хай тримає своє слово.
Ну і так далі - основний принцип в тому, щоб перекладати на плечі дитини частину відповідальності, яку вона вже може нести. Яку саме вже може - це мама й визначить, тут треба добре знати дитину, але частіше мами якраз недооцінюють своїх дітей, думають, що вони ще зовсім маленькі.

Дуже дякую!
І ще мене дуже цікаво (в одному з постів Ви пишете, що переорієнтували дочку на результат, замість сидіти за виконанням завдання доки не виконає) - як само переорієнтували?
А то мій чоловік теж такої думки - нехай сидить, доки не зробить/не поїсть і т.ін.

Там у дочки ціла купа взаємопов'язаних проблем була, тому і розгрібали купою.
Було: страх отримати погану оцінку, відсутність бажання вчитися (тобто механічно вчилася, бо сумлінна, але щирого бажання було нуль, постаралися "добрі" люди), якийсь ступор перед математикою, ну і це все разом виливалося у таке тупе сидіння над уроками, плюс без бажання розібратися у суті, а швидше вгадати і написати що-небудь, аби вчителька не сварилася.
Тому перше, що я поставила на меті зробити, це позабирати всі ці страхи, бо саме страхи все блокували. Твердо сказала, що сварити навіть за одиниці не буду, бо оцінки - це таке, лише приблизно відображають реальний стан дій, і самі по собі оцінки нікому не треба. Що важливо не оцінки, і не те, щоб вчителька не сварилася, а важливо те, які саме знання та навички у неї залишаться реально. Звісно, це не за десять хвилин розмови вирішилося, а кілька місяців знадобилося для більш-менш результату, і на практиці був випадок, коли таки отримала одиницю, і в паніці ховала щоденник (бо ж слова-словами, а хтозна, як би я насправді повелася, вона ж не знала тоді). Нічого, потихеньку побачила, що нічого страшного не відбувається.

Після цього пішов етап відновлення бажання вчитися. Трохи пояснювала, навіщо людині знання (наприклад, щоб не працювати все життя прибиральницею, а щоб був широкий вибір, де працювати, та й зарплата повище у хороших спеціалістів; також на елементарних прикладах, що ту ж математику треба хоча б на мінімальному рівні знати, щоб на базарі не надурили продавці тощо), трохи йшло через такі доречні варіанти в житті, коли ми самі чимось цікавилися та обговорювали в сім'ї (ми так любимо, наприклад, під час вечері разом щось зачепити цікаве, хоч із фізики, хоч із мови, хоч із життя суспільства, та й поговорити на таку тему), плюс книжки всякі цікаві вдома є, тобто якось так потихеньку показали, що це цікаво, коли пізнаєш щось нове. Разом вийшло так, що і цікаво вчитися, і потрібно для того, щоб було хороше майбутнє. Не сказала б, що тут повністю вже вирішено все, але в основному вже є.

Тепер власне по процедурі, так би мовити, виконання домашніх завдань.
Раз є за що зачепитися (тобто те саме бажання та якесь розуміння необхідності), то ми вже не різні боки барикади, і воюємо за ті уроки, а разом по одну сторону, тобто в нас одна мета, і ми співпрацюємо. Причому вже тут було зрозуміло, що вчимося не для оцінок, а для самої себе. І ще така позиція, що батьки допомагають, а не керують, а значить, в тих моментах, де дитина сама справляється, ми взагалі не ліземо. Наприклад, у нашої дочки щодо таких предметів як мова, література, географія тощо, взагалі не було якихось складнощів, а от з математикою біда. Тому "влізала" я лише по математиці, і тільки за запитом дочки, або якщо вже проблема вилізала на явний рівень.
І от якраз з математикою і було найяскравіше видно те саме дурне сидіння по три години. Я "влізла" і почала розбиратися, на що витрачається час, плюс де саме ті затики. Вияснилося, що дочка спочатку все пише на чорновику (причому навіть на чорновику, якщо десь по дорозі заплутається, все зачеркує і пише спочатку), а потім переписує в чистовик. І друга причина - вона елементарно не розуміє суті задачі, тому шукає з попередніх уроків щось схоже, і просто пробує повторити такі ж дії, як попугай. І виходило те саме виконання заради виконання, без справжнього результату. Так що я почала з нею кожен приклад розбирати усно, без жодного запису, до того моменту, щоб я побачила, що вона розуміє саме суть задачі. Після цього вирішити задачу ставало відносно просто, і не вимагало того переписування по сто разів. Правда, після деякого періоду таких занять вияснилося, що відстала з математики вона реально дуже серйозно, так що ми зараз паралельно доганяємо за попередні класи, тобто підтягуємо хвости, але це вже справа часу.
І ще третя причина була: звісно, поки вона так кілька годин посидить над зошитом, то мозок відмовлявся працювати взагалі. В неї було вбито в голову той самий принцип, що поки не зробиш уроки, зі столу не встанеш. Мені знадобилося кілька тижнів, щоб вговорити не сидіти сиднем, а робити перерви, плюс не зразу після школи сідати за уроки, а годинку відпочити. Бо ж бачила по її очам, що в голові вже пусто, то ж виганяла у сад погуляти-провітритись, і буквально через півгодинки о, вже знову в очах розум видніється. Значить, можна і попрацювати плідно, і те, що зайняло б неї години три, робиться за якихось двадцять хвилин.