Шефство та переписка з дітьми, які залишились без батьківської опіки — сторінка 3

думаєте, дитині легше зрозуміти про те, що всім не допоможеш, а дома свої діти є? все одно виходить, що не хоче людина собі зайвих проблем

Побувала я вчора у своїх підшефних, познайомилися нарешті. Ой, не знаю, як там щодо ризику невстановлення контакту, але мені з моїми дітлахами практично зразу якось налагодилося. Хіба що спочатку я трохи розгубилася, бо мої дочки вже старші, а ці маленькі - я вже й забула, виявляється, що з такими робити, як спілкуватися. Та нічого, воно швиденько згадалося!

Отже, ділюся враженнями вже "зсередини", так би мовити. А то більше теоретично знала.

Сам Радсадівський СРЦ мені сподобався, він досить відрізняється від звичайних інтернатів чи дитбудинків у кращу сторону, можливо, за рахунок малої кількості дітей (їх там лише близько тридцяти), а можливо, людський фактор (там директором дуже доброзичлива та приємна жінка, яка дбає про дітей), а може, ще якісь фактори впливають. Є навіть відчуття трохи домашнього затишку. Діти, навіть старші підлітки, дуже привітні, вітаються, також відношення між ними досить хороші, у всякому випадку на перший погляд.

Хоча це все одно не сім'я, це об'єктивно зрозуміло. Дещо середнє між сім'єю та звичайним дитбудинком. Ключове, на мій погляд, все-таки те, що навіть у найкращому дитбудинку дитина не отримує індивідуальної уваги. Діти добре нагодовані, одягнені, в них тепло, купа іграшок, занять, техніки та спортивних снарядів. Але дуже відчувається, що дітям треба хтось "свій", і щось своє, а не такий собі "колгосп" для всіх однаковий. Немає навіть свого куточку, не кажучи вже про свою кімнату. Фактично своїм лише своє ліжко, і що характерно - мої дітки, обидва, перш за все потягнули мене показати своє ліжечко! А от іграшки якось не сприймаються, як свої. З того, що я висилала їм як подарунки на Новий рік, залишилась лише одна машинка, про решту навіть не згадали. Ну, я не докопувала, звісно, але так якось у мене склалося враження, що отак "в нікуди" воно вийшло. Хоча, можливо, я помиляюсь.

Ще в мене склалося враження, що діти або не вміють, або не хочуть, або не мають можливості займатися чимось наодинці, спокійно. Малі діти в основному бігають і граються разом (причому ігри досить однотипні, і часто повторення одного і того ж), старші (у цьому ж залі) сидять купками собі і про щось розмовляють. Правда, це в мене "зріз" лише одного дня, та я трохи поспілкувалася з директором - вона теж так і каже, що в основному діти нічого не хочуть: ні вчитися, ні щось робити, отак дійсно десь по підвіконнях можуть днями сидіти та на мобілках гратися. Тобто та сама проблема щодо того, що не мають свого, але тепер у відношенні до часу і простору. Не мають свого часу на себе особисто, і свого особистого простору. Я ось задумалась про те, щоб саме займатись чимось окремо якось, хоча б частину того часу, як буду там.

Поки була там, спеціально звертала увагу, чи є якийсь вплив шефства. Звісно, що в душу дітям не залізеш, та й висновки мої поки що дуже і дуже локальні, але все одно. Там зараз троє дітей без шефів, і саме ці троє виглядають як наче трошки розгублені. Правда, вони ще й відносно новенькі до того ж, але - один хлопчик потрапив туди раніше моїх підшефних, але мої якісь більше впевнені, чи що. Дуже мене запитували, а чи то я їм листа написала, машинку прислала, і навіть мені при зустрічі зразу вручили власноруч намальовані листівочки новорічні, спеціально для мене малювали. І такі горді мене повели за руки все показувати. А інші дітки так, хто взагалі проігнорував, хто просто пізніше підійшов трохи погратися разом, але що характерно - ніхто на мене не кидався!!! Я пам'ятаю, як це було в тих інтернатах, куди я потрапляла, поки шукала дитину на всиновлення, - там були іменно такі жадібні "кидання". Оточували, зразу завалювали купою запитань, лізли у очі, відтирали інших, тобто такий емоційний голод до спілкування дуже відчувався. Тут, у Радсаді, такого немає. Я не знаю точно, в чому причина, але ось що побачила, тим ділюся. Не виключено, що і саме шефство також додає від себе, що є такий результат.

Ну ось, начебто, і все, щодо такого першого (але не останнього) досвіду поїздки.