Смертная казнь, кто "за"? кто "против"? — сторінка 13

а нафта в них досить недавно, і живуть вони добре теж досить недавно, а Шаріат спокон віку. То от Вам і пряма залежність. І навіть якщо населення у них у 10 разів менше, то злочинів у нас у сотні і тисячі більше. 

Поясність це батькам десятирічної дівчинки, яку місяць шукали і знайли на сміттєзвалищі, неживу. Я не буду вдаватися у подробиці, що перед цим з нею робили. 

Вообще-то это был ответ на поставленный вопрос, или он был риторическим? Придираться  - не моя фишка.)

То іронічна ремарка була. Я Вас розумію і абсолютно підтримую.

Вся ця мегагуманна позиція, яку ми чуємо з протилежного боку, - позиція людини, яка не стикалася з проблемою віч-на-віч і може розмірковувати узагальнено, помірковано, демонструючи власну красу і красу своїх думок, з урахуванням досвіду цивілізації тощо.
Людина, яка відбирає життя іншої людини свідомо, жорстоко, можливо, навіть із задоволенням - не має жити серед людей. І я вважаю це твердження абсолютно нормальним.

Просто в Законе нужно еще прописать, что за, так называемую, "судебную ошибку" судья будет нести такое же наказание к какому приговорил невинно осужденного - думаю, "судебных ошибок" сразу станет меньше

А може тоді вже за компанію і прокурора, слідчих та адвоката з цього процесу теж засуджувати до страти. А що, вони теж так чи інакше приймали в цьому участь. 

А хто будете судити суддів, а?
А ще, при засудженні суддів також можлива судова помилка...

Я не имела ввиду конкретно смертную казнь. Или Вы хотите сказать, что у нас нету проблемы "судей" , которые только берут взятки и чувствуют безнаказанность?

Другие судьи В случае очередной "судебной ошибки", пусть они тоже отвечают по всей строгости Закона.

І так далі, поки людей на Землі не залишиться.

Так в нас є і проблема слідчих, прокурорів і так далі. Тільки я завжди думала, що хабарі суддям дають, щоб вони винесли більш м"який, а не більш суворий вирок, хіба не? 

Як мінімум одна відома всім справа була така, де суддя не те що виніс більш суворий вирок, а взагалі за вуха притягнув докази, щоб засудити, і нічого...
І я думаю, таких справ далеко не одна.

Ну зізнання ж не судді вибивають, хіба не? 
Я розумію, що в нас є велика проблема зі судовою системою, але не менша проблема в нас із правоохоронними та слідчими органами і валити все на суддів досить дивно. 

Зізнання вибити - одне, а швиденько слова не дати захисту, сказати що все ясно та зачитати вирок - це інше. Суддя має останнє слово, ні?
От коли суддя буде персонально відповідати за свої "помилки" - можна буде міркувати про страти

Для мене весь цей гуманізм - толерастія і теорія сферичного коня в абсолютному вакуумі. Вчора не змогла відповідати, бо, коли читала, внов занурилась у ті спогади, пригадала тата, колегу з дружиною, шарахнув тиск і я просто побоялася лізти далі, трохи очуняла і пішла спати.
Ви здогадуєтесь, що родичі вбитих горюють, ви називаєте бажання покарання жагою помсти. теоретики...
Ви знаєте, як жити, коли в одну мить ламаються всі життєві основи? Коли перша, найсильніша реакція на будь-яку зміну в житті, просто подію - страх. Не побоювання, не вагання, а фізичний животний страх: задзвонив телефон - заколотало серце, хтось вагається, не може підібрати формулювання - страх, не відповідають на дзвінок, не відчиняють двері - страх, різкий звук - страх, хтось прихворів - страх, кудись їхати - страх. Кожний крок - це страх до блідощів, тахікардії, оніміння пальців, потім вмовляння себе, що треба і можна, і варто жити далі, пересилювання цього страху і спроба рушити. Кожен крок по життю - як стрибнути в прірву. І так - протягом кількох років. Кілька людей. Родина живе в тортурах, з яких важко знайти вихід, і в які дуже легко пірнути знов при щонайменьшому стресі.  Коли не можеш дивитися на ґанки типових будівель, бо одразу перед очима встає картина ґанку, залитого кров'ю та мізками твого батька. Коли благаєш щоночі у Господа, щоб згадати тата стало згадати живі очі, усмішку, а не замазане товстезним шаром гриму понівечене обличчя, мертве, холодне, зібрана руками анатомів голова, щоб можна було відкрити труну. КОли ти не можеш слухати музику, бо починаєш плакати будь де, коли ти не можеш зайти у море, бо підгинаються ноги. Коли ти йдеш з роботи, бо не можеш виконувати її, бо кодна емоція, кожне слово ззовні - зайві, вони витрачають залишки життєвих сил, які і так майже закінчились. Коли за три роки твій організм розвалюється, бо розвалилася віра в життя.
Молода жінка у тридцять років старіє, вона не може працювати, бо будь-яке хвилювання відбивається псоріазом на всьому тілі, вона не може покохати знов, бо кохання до чоловіка ще живе, але чоловіка не повернеш, не зустрінеш хоч зрідка, не доторкнешся, не почуєш. Щодня вона дивиться на сина, який просто відтиск батька, і обіймаючи його має бути сильною і ніжною мамою, а серце рветься навпіл. Їй тортури за що? Про почуття і життя хлопчика шости років розповісти? А про почуття і життя старої матері? А сестри? А друзів, а колег? Далі продовжувати?
Всі ці життя понівечині одними й тими ж людьми. Вони вбили багатьох, один з вбитих страждав чотирі дні в комі, ще багато людей переживають ці тортури і по сьогодні. Тата вбили 5 років і два тижні тому, колегу - 4 з половиною роки тому. І кілька десятків людей з тих пір живуть інакше, збираючи уламки свого життя, засад, на якому воно трималося, вишукуючи у собі уривкі віри і сподівань, щоб якось жити далі, щоб вийти з кола жаху.
Чи можна порівняти це все з незручностями камери?