Ключовий момент у тому, чи є корисною відповідна допомога самим дітям. Хай будуть які завгодно нехороші мотиви, але якщо дитині реально допомогли - це прекрасно! І навпаки - благими намірами вимощена дорога в пекло, знайомо?
Я акцентую увагу на тому, щоб при будь-якій благодійній діяльності добре думали, а чи справді це потрібно самим дітям (не благодійникам, не тому, що діти озвучують, - а іменно насправді реально буде дітям корисно)? Думали не лише про локальний ефект "дитячих усмішок та хоч один день радості серед сірих буднів", а про віддалений ефект від своїх дій, як це вплине на життя дитини і у майбутньому.
А тема звелася до самовиправдання своїх благодійних вчинків... про дітей вже забули? Це дуже показово. Думаємо про свої почуття, що не можу пройти мимо, що я повинна відплатити добром, що я відчуваю біль і так далі. Це вже дуже дотично, але це все одно розмова про себе самих. Не про дітей, не про тих, для кого ми робимо щось.