Рассказ № 2 У пошуках Сонечка

"У пошуках Сонечка" І побачила яскраве осіннє сонце, що поглядало на мене з-поміж дерев. Дивлюсь, примруживши очі, і втрачаю мову від цього тепла; вигинаю спину, наче кішка, аби повигріватись під його промінням. Яка насолода!
Мені вже треба поспішати, а я йду, загрібаючи ногами сухе листя, дивуючись красою природи – наче дитина. Яка гра форм і кольорів! Який досконалий смак має природа, яка це створила! Беру до рук кілька листочків – забрати додому. Нехай кожен із них розказує мені історію свого життя довгими і одинокими моїми осінніми вечорами...
- Тьотя, дай!
Я здригнулась від несподіванки. Не очікувала побачити когось в такий ранній час; та і вулиця ще хвилину тому виглядала безлюдною...
- Малесенька, що ти тут робиш сама? – питаю маленьку дівчинку, років чотирьох, простягаючи їй свій осінній букет.
- Шукаю сонечко!
- Он же ж воно, на небі!
- Це не те сонечко. Я шукаю своє!
- А яке ж твоє сонечко?
- Маленьке, пухнасте, руденьке з білим, і з білими вусами!
- То це – котик?
- Да... – похнюпилась маленька.
- Отакої! Де ж ти його загубила?
Дівчинка виглядала такою сумною й розгубленою, ледь чутно схлипувала і втирала носик рукавом курточки.
- Як тебе звати?- обійнявши її, втираю серветкою вологе личко.
- Наталка!
- Наталочко, не плач. Ти зараз підеш додому, розкажеш усе батькам – вони обов’язково знайдуть твою кицю!
 - Не знайдуть! Вони самі її віднесли, і сказали, що у нас в квартирі ніколи не буде тварин!
У сумці задзвонив телефон. Колеги хвилюються – начальство вже на місці. Про мою відсутність скоро дізнаються. Дивлюсь на телефон, на дівча, знов на телефон... Скидаю виклик.
- Гаразд, може купити тобі м’якенького іграшкового котика?
На очах дитини починають бриніти сльози...
Дивно як. Я ніколи не вирізнялась особливою любов’ю до дітей. Їхні постійні крики, вимоги, істерики. І як люди добровільно на таке підписуються?
Але ця дівчинка... Не те, щоб чимось зачепила мене. Але я вже почувалася причетною до цієї історії. І просто так піти вже просто не могла. І відмовити ій уже незмога. Чи то жалість, чи то інтерес оволодів мною – а чи здатна я вирішити цю ситуацію? Рішення прийшло у ту ж хвилину, і я вимкнула свій мобільний.
- Де ти живеш, Наталочко? Веди мене. – Я взяла у руку її маленьку теплу ручку. – Сльози від-ставити! Кроком руш!
Думки про те, що я вперше в житті прогулюю роботу додавали драйву. У якусь мить я відчула себе школяркою, яка не пішла на заняття. Давно не було в моєму житті таких пригод, чи то чогось такого, що не вкладалось би у графік, у розклад, у плани. Навіть романтичні зустручі закжди були сплановані і продумані наперед. Я – не з тих, хто чекає дива від життя і сподівається на вдачу. Не розуміла ніколи тих, хто так живе. Але тим цікавіше мені спробувати щось таке зараз.
Ми пройшли вже квартали зо два, а дівчинка все не зупинялась. Крутила головою по сторонах, шукаючи орієнтири. Стало зроуміло, що вона заблукала.
Я відчула, як всередені мене все захололо. Тепер на мені, окрім пошуків кота, ще загублена дитина! Чи не забагато для ранку п’ятниці? Я пожалкувала в душі, що не пішла на роботу якоюсь іншою дорогою...
- Гаразд, Наталко. Опиши мені дуже детально, як виглядає твоє кошеня, чи є у нього якісь особливі прикмети?
З не дуже зрозумілої дитячої розповіді мені стало ясно, що кіт рудий, з біленькою переднього лапкою. На шиї почеплена стрічка зеленого кольору. Звуть Сонечко, але навряд він відзивається на це ім’я... Що ж, не густо, як кажуть, але і не пусто. Засмучену малу саджаю на плечі (як добре, що я в кросівках!) і бадьоро йду в напрямку людної вулиці.
 
«Чи не бачили ви?..», «...таке маленьке, руденьке...», «ще стрічка на шиї...», «місяць чи два від народження....». Повз нас проходило стільки людей, але всі лише розводили руками.
«Вибачте, а не могли б ви допомогти...» - я була б вдячна вже за будь-яку допомогу, бо і я, і дитина вже втомились, знесилились, але ще були сповнені надії віднайти кошеня.
Ще година, півтори. Ніхто не бачив того злосчасного кота! В очах уже рябіло від всіх тих людей, від яскравого сонця, від втоми та голоду. Сили були на межі. Я зняла дитину з плечей і ми попрямували в кафе, що знаходилось поблизу.
В залі було тепло, чисто, не надто людно. Я замовила нам по чашці гарячого шоколаду і млинці з карамеллю. Мала дуже зголодніла і з апетитом накинулась на їжу. Я пила напій, не поспішаючи, намагаючись зігрітись і привести до ладу свої думки, від яких віяло безнадією... Аж тут за наш столик присів літній чоловік не надто охайного вигляду.
- Не заважатиму?
Я переглянулась із малою. Зазвичай я не люблю, коли до мене наближаються не знайомі, чужі люди. Але зараз був не той час і не той стан, аби скандалити. Я мовчки подвинула до нього тарілку із млинцями.
- Ні, дякую. Може, я вас можу чимось пригостити?
- Дякую, ми вже ситі, - відповіла я за нас з Наталкою.
- В чім причина суму в ваших прекрасних очах?
Цей невихований дядько ще сміє залицятися до жінки з дитиною! Я ледь приховувала своє незадоволення.
- Ми загубили кицю!- несподівано розповіла дівчинка. – Допоможіть нам її знайти! Будь-ласка!
Чоловік якось загадково всміхнувся, встав і жестом наказав слідувати за ним. Ми задвинули наші стільці і мовчки попрямували вслід за ним. Вийшли з кафе, пройшли два чи три двори – і все в повному мовчанні, я лише оберталась і контролювала, щоб поруч нас були люди - хтозна, що в нього на умі.
Ми підійшли до гаражу. Про всяк випадок я увімкнула телефон. Чолов’яга відкрив гараж, ми увійшли за ним. На підлозі прямо перед нами лежала коробка, в якій були настелені старі теплі речі.
- Киць-киць-киць...- покликав когось цей дивак. І з коробки показалося... Сонечко! Наше Сонечко! Із тією самою зеленою стрічкою на шиї!
Мала скрикнула від захоплення і кинулася обіймати кошеня. А я лише розгублено спостерігала за нею. Аж доки цей чоловік сам заговорив до нас.
- Я бачив, як ви питались про нього у перехожих. Сьогодні вранці я знайшов вашого Сонечка на вулиці біля дороги – він ледь не попав під колеса машини. Я врятував його і дав йому тут тимчасовий притулок. І тепер я дуже радий, що знайшлись його хазяї!
-  Ми не зовсім хазяї... – я врешті прониклася довірою до чоловіка. І розказала йому все, як було. Щось таке миле було в його вчинку. Я вже не вірила у свої 35 років у те, що люди вміють робити щось безкорисливо; що ще є хтось, здатний бути щирим і благородним... Це все було так дивно. Я вірила і не вірила, що все це насправді відбувається зі мною.
На вулиці вже звечоріло. Я запросила своїх нових знайомих до себе на каву. Чи не дивно приводити в дім ледь знайомих людей? Неначе мій мозок втомився, і доручив свої обов’язки серцю, і вже воно свої вчинки пояснювати мені не збиралось.
Ми випили по чашці гарячої кави, дитина – сік. Поїли те, що знайшлось у моїй холостяцькій оселі. Вклали спати малу, а самі пробалакали усю ніч із цим дивакуватим чоловіком.
Ранком я і мій новий знайомий Андрій повели малу у відділок міліції. А там на неї вже чекали її батьки. Вони якраз прийшли писати заяву, що загубилась дитина. Раді і вдячні, що вона знайшлась, батьки без вагань дали згоду забрати додому і котика. Це був кращий хеппі енд, на який я лиш могла сподіватись!
На виході з відділку Андрій і я обмінялись телефонами, перш ніж розітись. Він – дуже розумна і цікава людина, з ним є про що поговорити. Ми домовились зустрітись за чашечкою вранішньої кави за нагоди, коли буде необхідно просто поговорити...
Додому я йшла, відчуваючи крила за спиною. І наче сонце таке ж тепле, як і вчора, і таке саме чудернацьке листя... Але всередині мене щось змінилося, ожило, розквітло. Неначе я міцно спала і врешті решт прокинулась. Я не витримала, і стрімголов побігла додому під здивовані погляди перехожих.
Відкрила двері, скинула взуття, сіла за ноут, відкрила сторінку в соцмережі...
«Серьоженька! Любий мій. Рідний мій. Пробач мене будь-ласка. Я була такою нерозумною, я все зрозуміла! Я хочу бути з тобою, я згодна вийти за тебе заміж! Я хочу будити тебе зранку ніжним поцілунком і запашною кавою, завертати тобі з собою обіди. Хочу бути поруч коли тобі радісно, і коли сумно. Хочу піклуватись про тебе.
А ще... Я хочу, щоб у нас були діти...»