Сон № 1 (2 часть)

Сон № 1

часть 2
  Надвечір вже ситі, потомлені і щасливі прощаємось і розбігаємось по домівках... Але зі мною лишається моя мала. Моя кохана. Моя єдина. Ця тепла зіркова ніч обов’язково запам’ятається нам обом. Ми закохані і дуже щасливі. І, може, цілий день чекали на цю мить, коли залишимось вже вдвох і....
Що це? Чому мене хтось штовхає? Оксано?...
Відкриваю очі. Засліплює яскраве сонце. Ховаючи обличчя від променів, намагюсь розгледіти, хто стоїть переді мною. Мама? Що сталося?
Піднімаюсь, спираючись на лікті. Озираюсь. 
–Чому я лежу в траві, мамо?
–Синку, певно, ти впав. 
–Але ж....
Мати піднімає мене. Я бачу, як важко це їй дається, але не можу допомогти. Саджає мене у візок. Кладе мої ноги на підніжжя. 
Розпач... Опускаю очі. Мама лагідно гладить мене по голові, притискає до себе. Чую, як ковтає ком у горлі. Цілує. 
–З днем народження, сину!
Піднімаю на неї очі, повні сліз. Але наказую собі не плакати. Я ж хлопець. А хлопці не плачуть.
–Ходімо у дім, я спекла твій улюблений пиріг із персиковим джемом...
Чимдуж кручу колеса. Мені це не важко, я вже звик. Я такий з народження. Я вже й не знаю як це – по-іншому, як усі, ходити ногами, відчувати під ними землю, відчувати себе таким, як усі. Радіти сонцю, радіти літу. Бо для мене літо – як і весна, і осінь, і зима, - просто пора року. В моєму житті влітку змінюється хіба що одяг...

Вдома улюблений пиріг. Купа привітань в Контакті і в Одноклассниках, смс від моєї дівчини, з якою ми в житті ніколи не бачились, а тільки листуємося в Інтернеті.
Але я маю олівець, і товстенький зошит, куди записую свої невеличкі твори. І на просторах цього зошита й живе моя душа. Живе повним життям, не скована кволим тілом, не обмежена жодним чином. Я пишу. І з цього я щасливий.